Дата повернення до Китаю наближається. Коли розмовляю зі своїми китайськими друзями, то вони, крім вираження бажання, щоб я повернулася якомога швидше, також жартують: чи не занадто комфортно жити в маленькому європейському містечку? Не хочеш навіть виїжджати? Тоді я заперечую їхні думки з усмішкою. Насправді, це мої щирі слова: я вже живу в чужій країні декілька місяців. Незалежно від того, наскільки добрі умови для життя, я все одно сумую за домівкою і рідним містом. Друзі там мені заздрять, Але вони не знають, що я щодня мрію жити так і там, де вони, тобто їхнім життям.

Як кажуть, їжа в інших смачніша. Коли я тільки приїхала, то все мені здавалося новим і цікавим. Тому в чатах зі сім'єю та друзями я завжди говорила про низькі ціни на товари, про багату духовність і культуру країни. Згодом, вони у своїй уяві створили ідеальний світ, що тут небо синє, трава зелена, квіти духмяні, навчання легке. Але про більш практичні труднощі і перешкоди, з якими ми стикаємося, вони не знають.

Насамперед, першою і найбільшою є проблема мови. Хоча раніше у Китаї ми вже вивчали українську мову один рік, але говорити з китайським вчителем в класі і на вулицях з незнайомими українцями - це дві різні речі. Ця модель навчання професійно називається "інфільтрація", яка означає, що вас покладуть, як новонароджену дитину, в умови чистої мови, щоб прискорити й поглибити вивчення мови. Ця модель навчання дійсно працює, але спочатку певною мірою викликала також занепокоєння. Протягом деякого часу ми були дуже безпорадними, як діти. Тому я поступово розумію, чому малюки часто плачуть - нестача почуття безпеки! На щастя, ми цілою групою збираємося разом, бесіди по-китайськи приносять нам якийсь душевний комфорт. Але одночасно це дуже критикують місцеві викладачі. Вони часто нам кажуть правдиво і зворушливо: «Дівчата, розмовляйте українською мовою!». На жаль, це загальна проблема всіх іноземних студентів з будь-якої країни. Ми не дотримуємося їхніх порад.

Тут коли бачать іноземців, часто їх обговорюють. Більшість людей не має особливих реакцій: деякі люди цікаво між собою обговорюють гостей України за спиною, інші люди при зустрічі не змінюють реакції на обличчі. Але є ще люди, які говорять в очі про наші азіатські обличчя. Відчайдушні діти про нас навіть голосно питають своїх батьків. Таку ситуацію рідко можна спостерігати у великих містах, а в невеликих – таке трапляється з високою ймовірністю.

Насправді це можна терпіти. Мене найбільше турбує відсутність від сім'ї. Перед тим, ніж я вступила в університет, я ніколи не жила в гуртожитку. Притому у своїй країні я вибрала такий університет, який розташований близько від мого будинку, щоб зручно повертатися додому. Найдовший час, протягом якого я не бачила своїх батьків, був один місяць. Тепер я розумію, що означає таке китайське прислів'я, "Не їздіть далеко, коли ще живі ваші батьки". Під час свята Весни спогади про рідний край стали більш міцними. Звичайне щастя стало раптом майже недоступним. Думаю, повернувшись додому, я дорожитиму кожною хвилиною, проведеною зі своєю сім'єю.

Життя завжди змішане радістю і сумом. В той же час я зрозуміла, що є для мене дорогим і що зараз втратила. Ми завжди відчуваємо, що життя в інших щасливіше. Можливо, це те, за що ми боремося.

Автор: Сюй Сінен, студентка третього курсу